«Я налаштована на повернення у Голу Пристань після Перемоги»: історія херсонської рятувальниці
-
-
>
-
>
-
>
1698
Свій шлях у ДСНС Ірина Підтабачна, рятувальниця з Херсона, розпочала ще 2006 року у Голій Пристані. Професія їй була близька за покликом душі, до того ж дідусь Ірини працював начальником караулу в частині, тому вона й вирішила, що допомагатиме людям.
Історію Ірини розповідають у ДСНС України.
Повномасштабне вторгнення змінило її життя. В окупації вони перебували до 10 квітня: «До нас у пожежну частину неодноразово приїздили окупаційні військові, проводили фільтрацію, тому ми прийняли рішення виїжджати на підконтрольну територію. Була прикомандирована до Білоцерківського районного управління ДСНС Київщини. Там чергувала у пунктах незламності, брала участь у проведенні роз’яснювальної роботи з населенням, з учнями шкіл проводили навчання».
Після деокупації Київщини Ірина виїздила у складі інспекції на оформлення матеріалів про пожежі в Ірпіні, Бучі, Макарові. «Там я зрозуміла, що нас чекає після повернення до Херсону жахіття. Що там нічого «живого» не залишиться… Але розуміла, що війна закінчиться, і ми все відбудуємо. Хай там що кажуть інші, але я налаштована на повернення у Голу Пристань після Перемоги», – наголошує вона.
До Херсону Ірина повернулася одразу після деокупації міста. На другий день почала працювати у Пункті Незламності на Площі Свободи. Тоді у місті не було світла, газу, води, це було не життя, а виживання.
«Я повернулася з дитиною та чоловіком. Дитину не було куди діти, тому вони мені допомагали з організацією роботи у наметах, я б сама не впоралася з цим. Ми вставали о 4 годині ранку, робили чай, гріли воду, щоб зустрічати людей, напоїти їх гарячим чаєм, адже, коли ми приїздили на Площу, там вже стояла черга – люди приходили заряджати мобільні телефони та просто зігрітися, бо тоді було дуже холодно. Потім почалися обстріли по ОДА та по «Сільпо». Морально було дуже важко. Загинули цивільні люди, з якими ми спілкувалися майже щодня протягом двох місяців», – ділиться спогадами Ірина.
Наразі вона займається з людьми роз’яснювальною роботою по місту та Херсонському району, бо правила мінної безпеки треба постійно нагадувати, адже різновиди обстрілів та засобів враження мирного населення ростуть та змінюються: «Звичайно люди «все знають», але завжди слухають нас уважно, розповідають свої випадки, залишаються вдячними, бо знання такого напрямку зайвими бути не можуть».
Чоловік рятувальниці також працює в ДСНС. Наразі він начальник караулу у Білозерці, там постійні обстріли: Кизомис, Станіслав, Широка Балка, сама Білозерка – на їхній території роботи та небезпеки наразі чимало.
«У нас з чоловіком є обов’язкове правило – завжди відповідати на дзвінки та попереджати про виїзди. Так спокійніше, – розповідає Ірина. – Син у безпеці, він з бабусею та дідусем у Київській області, куди вони виїхали після підриву Каховської ГЕС та затоплення. Не залишилося від наших домівок нічого… Син сумує за нами, постійно телефонує, але розуміє, що така у нас робота. Дуже радіє, коли ми приїздимо у відпустку».
Якихось чітких планів на майбутнє Ірина наразі немає, але вона впевнена – коли звільнять Лівий берег, то обов’язково повернеться додому, бо кращого міста ніж Гола Пристань, для себе не уявляє. Вона мріє про те, щоб усі жили разом, щоб родина знову об’єдналася.
Читайте також:
Росіяни звітують про 99% готовності до опалювального сезону в окупації, але тепла досі немає
