Коли я прочитала про те, що переселенці повераються в окупацію, бо не змогли облаштувати побут та/або недостатні виплати держави, я щиро сподівалась, що це черговий московський вкид. Виявилось, ні. Хоча — стоп! — може і вкид, але озвучений українськими посадовцями. Але на третьому реченні цього блогу зазначу: я — переселенка. Я виїхала з тоді ще окупованого Херсона (липень 2022-го) і живу в Києві, часто буваю вдома та в Миколаєві. І мені є про що сказати щодо цього таки вкиду про причини поверення переселенців додому. 

Читаймо заяви до кінця

Мені дуже прикро, що мої люди і досі читають зливні бачки, які видирають фрази з контексту — навіть тоді, коли посилаються на джерело. Власне, достатньо написати клікбейтний пост, а до посилання з джерелом підуть вже одиниці. До речі, там таки джерело. Але що бачите ви? Те саме, що і я? «99% біженців повертаються на окуповані території через труднощі в Україні, – ексзаступник міністра з питань ТОТ Тука. За його словами, місцевим тяжко облаштувати нормальне життя на підконтрольній території України».

Повідомлення телеграм-каналу

А тепер читаємо джерело. Це «Еспресо», в ефірі якого Георгій Тука коментував. У джерела дійсно був заголовок про 99% переселенців. Але якщо читати далі заголовку, то стає зрозуміло: Тука говорив про 99%, з якими він спілкувався. Тобто не про 99% переселенців в цілому, а про 99% тих, із ким він мав справу. Це дійсно стає зрозуміло з тексту новини. Заголовок, до речі, як і будь-яке притомне видання, яке подало новину неоднозначно, «Еспресо» виправило та написало про це. Але навіть за першого заголовку новину варто було прочитати далі — там все зрозуміло і якісно подано від самого початку. Але навіщо, якщо «Труха» та інші хочуть хайпонути?

Виправлений заголовок

Втім, я почитала далі.  

Виявляється (хто би міг подумати!), що проблема повернення переселенців в окупацію не вирішувалась з 2015 року! Ще одна дивина (сарказм, звісно): «Я не знаю жодну таку людину, яка б за власним бажанням повернулась на ТОТ (тимчасово окуповану територію, — авторка)», — каже Тука. Тобто і тут зрада скасовується? Виходить, люди, які повертаються в окупацію, не «сєпари» і навіть не «ждуни»? Бо в коментарях до труха-новин та їм подібних, які повиривали з контексту фрази і поставили заголовками, саме так і пишуть. А що ж тоді? Тука відповів:

«Зокрема, це стосується проживання, роботи й виховання дітей. Практично весь спектр соціальних питань. Ці питання сьогодні залишаються невирішеними. Я чудово розумію, що сьогодні виклики для нас більші, але питання як не було вирішеним тоді, так воно не вирішене зараз», – додав він.

Який з цього можна зробити висновок? Я для себе зробила приблизно такий: у людей є ціла низка причин повертатись в окупацію. Так, не одна причина і навіть не дві. Підозрюю, що і не три в кожному випадку. Бо я знаю, що таке окупація. Якщо людина звідти виїхала, вона в прямому сенсі готова робити все можливе і неможливе, аби більше ніколи не повертатись до цих жахливих умов. Що ж тоді? Мої думки щодо цього — далі.

Офіс простих рішень вважає, що вся справа в 2 — 3 тисячах гривень

Співвласник ТОВ «Квартал-концерт», він же Радник Секретаря РНБО з питань реінтеграції і відновлення Донбасу (не люблю радянське слово «Донбас», бо йдеться все ж таки про українські Луганщину і Донеччину), який вважав, що серед керівництва терористів так званих ЛНР та ДНР є професійні, порядні та чесні люди, він же Народний депутат від «Слуги народу» Максим Ткаченко по-своєму пояснив бажання переселенців повертатись в окупацію та в зону бойових дій:

«Саме через різні проблеми на нових місцях, труднощі з працевлаштуванням чи житлом вже майже 130 тис. ВПО змушені були повернутися додому, у зону бойових дій чи навіть на ТОТ».

Але, раз уже я проговорила про Ткаченка, який бачив щось прекрасне в ватажках «ДНР» та «ЛНР», то подивіться доказ моїм словами. Дивіться з 2 хвилин 20 секунди. 

Подивились? Тепер повертаємось. 

Отже, Ткаченко коротко пояснив, чому повертаються переселенці: різні проблеми на нових місцях, труднощі з працевлаштуванням чи житлом. Ось так просто. Виїхали з окупації — не вийшло нічого на новому місці — повернулись. Чим не лайфхак? Але це так не працює.

Колеги з «Еспресо» додають: 13 червня повідомляли, що в Україні станом на травень 4,6 мільйона людей мають статус внутрішньопереміщених осіб. З них 1,5 мільйона отримують виплати від держави. З цієї кількості за словами Ткаченка (я би поставила під сумнів його дані, бо невідомо, звідки він їх узяв, але спираймось на них, раз сказав) 130 тисяч повернулись. Йдеться про Донеччину та Луганщину чи всі окуповані? Скільки з них повернулись в окупацію, а скільки — в зону бойових дій, бо це принципово різні речі? Невідомо. Але зрада зрадна! 

Ось іще приклад заголовку, далі якого не прочитають. А варто. Там можна дізнатись, що облікували 4,6 мільйона ВПО, що на 300 тисяч менше, ніж було. Цікаво, на цій підставі зробили висновок, скільки людей повернулись в окупацію? Бо якщо так, то це тупість. Статусу ВПО лише серед моїх знайомих позбулись люди, які змогли придбати житло, — за законом вони вже  не ВПО. Або ті, які виїхали за кордон. Упс. 

Повідомлення про переселенців від Громадського

В коментарі краще не заходити: якщо ви — переселенець/переселенка не знали чогось страшного про себе, то саме там і дізнаєтесь. Так працює «офіс простих рішень»: знайти просту до сказу причину, чому щось відбувається. А що такого? 

Справа в тому — я про це вже писала, що це так не працює. Окупація — не той стан, до якого хочеться повернутись. Ткаченко, до речі, зауважує про переселенців: «Водночас ці люди – патріоти, це той скарб, на який ми будемо спиратись, відновлюючи Україну після перемоги. Тому дуже важливо для держави підтримувати ВПО, допомагати їм ставати на ноги на новому місці». Тобто йдеться про людей, які дійсно не хочуть жити під владою Росії, але чомусь повертаються туди. Повертаються до невимовних страхів окупації, де може йтись про хронічну відсутність коштів, харчів, про викрадення, вбивства, знущання, — повне беззаконня, що власне і відбувається в окупації. Такі речі не пояснюються просто нестачею коштів через малі соцвиплати.

Мені востаннє платили мої дві тисячі «переселенських» навесні 2023 року. Припинили, бо я, змінивши місце проживання в «Дії», мала ще наживо з'явитись до соцслужби, щоб підтвердити, що я — це я. Така вона, діджиталізація на практиці. Пару разів з'явившись, схопивши негативу і влаштувавши скандали з цього приводу, я просто кинула цю справу: черги — величезні, хамство працівників — невимовно радянське. Нащо гаяти час, який можна витратити на заробляння коштів?

І так відбулось із багатьма людьми. Навіть за статистикою видно: соціальні виплати отримують приблизно третина з переселенців. Так, жити без соціальних виплат, які би підтримували, важко. Але 2 — 3 тисячі гривень — це і не та сума, яка дозволить вижити. Навіть якщо це для кожного в родині. Сильно ви виживете вдвох на 4 тисячі? Три тисячі — це на дитину (теж смішно, правда?). Так, це непоганий додаток, яким можна оплатити комірне, приміром. Але точно не основа для існування. Цих коштів не вистачить на оренду житла в будь-якому разі. І на харчування теж. А життя складається не лише з оренди і харчування. 

Повертаємось до тих, хто повертається. Тобто виходить, що люди прожили рік, півтора або два в статусі переселенців, але вирішили повернутись додому — в окупацію. Я не беру в розрахунок тих, хто повертається на деокуповані території під обстріли: тут все зрозуміло — територія українська, тут можна намагатись жити, хоч і вкрай важко. Але в окупацію точно повертаються не через 2 — 3 тисячі, яких не вистачає.

Повернення в окупацію — це важке рішення, яке визріває доволі довго

Повернутись туди, де небезпека і беззаконня чатують на кожному кроці, — це точно важке і дуже виважене рішення. Загалом життя в окупації дуже змінює людину та її ставлення до оточуючих. Багато чого змінюється: від сприйняття себе до сприйняття світу. Ті, хто пережив окупацію, мають відмінне від тих, хто її не пережив, сприйняття реальності. Наче все зрозуміло і логічно, вірно? Але досвід окупації на кожному відбився також по-своєму. І ось це «по-своєму» може проявитись теж по-своєму в непередбачувані моменти. Спробую пояснити на прикладах, як це.

Я постійно думаю про запаси їжі. В домі мають бути запаси їжі. При цьому, їжа не має псуватись. Якщо немає запасів або зіпсувався шматочок яблука чи приміром перцю, у мене не просто настрій псується — це може бути і істерика. Реально. Я це пропрацьовувала з психологом навіть.

Бажання працювати на всіх роботах світу — це теж звідти. Бо робота — це якась стабільність і впевненість у тому, що в разі небезпеки будеш з грошима.

Я хронічно ненавиджу всіх принципових російськомовних та любителів Пушкіна, всіх «не все так однозначно» тощо. Це незважаючи на те, що колись любила російське. Але людині з мізками властиво розвиватись. Так, російська присутня в моєму житті: у мене є люди в окупації, з якими треба спілкуватись російською, бо інше для них небезпечно. Але принципова російськомовність співбесідника для мене дорівнює бажанню мене вбити. Серйозно.

Коли я замислююсь про те, що змушена разом з родиною через росіян жити в орендованому житлі, мене охоплює ненависть, страх і ще якісь незрозумілі почуття, бо я все життя прожила у своєму. І у мене є своє, але я не можу в ньому жити — через росіян. І це доволі важко, бо ж це було не зовсім моє рішення — виїхати: ми рятували наші життя.

І це лише те, що я згадала. Насправді у тих, хто жив в окупації, спектр почуттів, відмінних від тих, хто — слава Богу! — її не бачив, доволі великий. І цей спектр спричинений саме окупацією. А тепер беремо весь цей накопичений спектр почуттів та емоцій, в більшості не пропрацьований із психологом (для нашого суспільства це все ще важка тема і незвична), і накладаємо на те, що війна в Україні триває, невизначеність також триває, тривожність не зникає, а лише наростає, а комунікація з боку держави — це суцільний провал і знущання. Якщо я доволі комунікативна, то інші люди можуть бути іншими і переживати свій біль всередині. А життя не вдома не зі своєї волі, а через війну та окупацію — це біль. 

Повернутись в окупацію — це мабуть найбільш болюче рішення, яке людина ухвалює в результаті дуже сильних потрясінь. Звісно, не в останню чергу це побутові проблеми та неможливість знайти ту роботу, яку хочеться. Але це точно не всі проблеми, які штовхають до повернення в окупацію. На них точно накладається ще цілий перелік всього, який зрештою дуже болісно давить на людину і змушує так вчиняти. 

В окупації зрештою можуть лишатись близькі люди, які за тих чи інших обставин не виїхали (не можуть фізично, не дають росіяни — це теж є, та інші), які потребують допомоги або... померли. Для багатьох людей віддати останню шану близьким — це те, що змусить їхати куди завгодно. Знаєте, що в такому випадку роблять росіяни? Все дуже просто: переважній більшості тих, хто заїздить в окупацію, вони кажуть: «Ви назад не виїдете». Тобто назад з окупації не випустять. І можете повірити: з обліком таких людей там все гаразд. І це лише один страшний випадок, який я описала, бо знаю подібні. А скільки ще таких...

Замість висновку мабуть озвучу наступне. Повернення в окупацію — це складна тема і складний вчинок, у нього немає простого короткого пояснення, це перше. Друге: попри те, що соціальні виплати в Україні далекі від ідеалу, єдиними винними в окупації та в тому, що люди туди повертаються, є росіяни. І це треба пам'ятати завжди. Якби не було окупації, у людей не було би необхідності звідти виїздити. Ми маємо боротись за свої права, ми маємо викривати корупцію, критикувати владу, але не маємо забувати, завдяки кому ми змушені кидати домівки, завдяки кому ми втрачаємо рідних та близьких на фронті та під обстрілами: завдяки росіянам.

В якості головного фото я обрала будівлю лікарні у Каховці, яка нині окупована росіянами. Росіяни обстріляли місто, а потім розповідають, що це зробили ЗСУ. Таке воно, життя в окупації. 

Читайте також:

Росіяни полюють на людей у Херсоні